March 10th, 2014

5 причин почему испорченные макарошки менее опасны, чем Дмитрий Киселев

5 причин почему макарошки, которые 10 дней пролежали в открытой кастрюле не в холодильнике менее опасны чем ведущий программы "Вести недели" Дмитрий Киселев:

1) Макарошкам, чтобы превратить вас в зомби, нужно как минимум 3-4 месяца, пока они эволюционируют в сознательных существ и заразят вас зомби-вирусом. За просмотром программы "Вести недели" с Дмитрием Киселевым вы и на заметите, как начнете есть мозг, сидящего рядом человека.

2) Макарошки можно накрыть крышкой, и они перестанут приносить неудобства. Если ведущего программы "Вести недели" Дмитрия Киселева накрыть крышкой, то ничего не изменится, он просто станет похож на Вьетнамского фермера.

3) Если Макарошки залить цементом и красиво разукрасить, то получится произведение современного искусства, которое можно за дорого продать богатому Бельгийскому почтальону. Если ведущего программы "Вести недели" Дмитрия Киселева залить цементом, то его цементный памятник поставят на всех второстепенных площадях городов "миллиоников", а из его цитат составят дополнительную главу Конституции РФ.

4) Если вы останетесь дома без еды наедине с макарошками, то их можно интенсивно промыть под струей кипяченной воды, залить парой яиц, добавить специй, зажарить и съесть. Если вы останетесь дома без еды наедине с ведущим программы "Вести недели" Дмитрием Киселевым, то вам придется есть сердца геев, который ведущий программы "Вести недели" Дмитрий Киселев предусмотрительно закопал однажды во дворе.

5) Если обозвать макарошки негодяями и засранцами, то они вряд ли позвонят друзьям макарошкам из ФСБ в результате чего вам дадут пожизненное за хранение наркотиков, терроризм и попытки свержения власти. Если обозвать ведущего программы "Вести недели" Дмитрия Киселева негодяем и засранцем, то вас отшлепает армейским ремнем лично министр обороны РФ, а министр здравоохранения признает вас опасным для здоровья граждан, и запретит ваш импорт в РФ.

Милорад Павич «Пейзаж, нарисованный чаем»


Этот роман сербского постмодерниста давался мне нелегко. Наверное, я недостаточно умна, потому что мне никак не удавалось сложить целостную картинку происходящего. Наверное, я перечитала Павича, потому что его восхитительные метафоры не принесли мне должного удовольствия. Может быть, вычурность стиля и изысканность фраз просто не совсем то, что нужно мне сейчас, когда вообще тяжело сосредоточиться на чем бы то ни было. И, тем не менее, «Пейзаж, нарисованный чаем» прекрасен! Великолепно в этом романе Павич раскрыл свою мысль о потерянном поколении сыновей победителей, которых не любят женщины. О тех мужчинах, которые всю жизнь вынуждены жить в тени отцов, а потому могут быть либо неприкаянными неудачниками, либо беспринципными негодяями, безразличными к жизни, которая никогда не будет принадлежать им, а потому с ней можно обращаться самым жестоким образом. Получила свое развитие мысль писателя о мужской и женской смерти, о том, что смерть не рожавшей девушки – это смерть всех ее прародительниц, вплоть до самой основательницы рода.

Великолепна идея о том, что люди делятся на две категории: одни общинники, которые ценят друг друга, а другие – одиночки, которые привязаны к месту, но не к людям. Чрезвычайно интересна линия белых пчел или того потомства, которое следует за внуками, которое заранее превращается дедами в рабов, причем вполне законными способами. Как всегда, на невероятной высоте тонкий мистицизм Павича, его религиозные и философские отсылки, знание культуры, обычаев и фольклора удивительной сербской земли и всех ее балканских соседей. Конечно, не обошлось и без любимых Павичем игр с текстом: его можно читать нелинейно, из него можно сложить кроссворд, а завершение текста напрямую зависит от самого читателя, которого Павич приглашает прямо в ткань повествования и делает еще одним героем своего романа. Некоторые места в «Пейзаже, нарисованном чаем» так и остались мной непонятыми до конца. Наверное, это еще один прием гениального серба. Прием, возвращающий читателя к тексту, ведь, и правда, мы видим в книгах то, что готовы и хотим в них увидеть, а готовность и желания имеют свойство меняться со временем.

Крым. Партенит. Majestic

Не знаю, придет ли все в норму в Крыму, но искренне на это надеюсь. Надеюсь, что это случится, как можно скорее, потому что туристический сезон уже не за горами, а на доходы с этого сезона живут очень многие крымчане. Одно из моих любимых мест для пляжного отдыха в Крыму, является Партенит, живописное место под горой Аю-Даг. Есть там замечательный гостиничный комплекс Majestic, http://www.majestic.org.ua/, где созданы прекрасные условия для отдыхающих: комфортные номера, ухоженная территория, чистый пляж, европейский сервис, all inclusive. Расценки на конкретные номера можно посмотреть на страничке http://www.majestic.org.ua/nedorogoj-otdyh-v-krymu.html. Ценовая политика комплекса прозрачная, поэтому посетители Majestic смогут просчитать свой бюджет до последних мелочей. Внутри комплекса находится все необходимое и даже больше, чтобы отдыхающим было комфортно и весело. Вам обязательно захочется вернуться туда снова!

"Де Аваков?!", або Превентивна істерика замість конструктивної критики. Вікторія Наріжна.

Ніколи не думала, що буду захищати українську владу від українських патріотів. Але зараз роблю це з виснажливою регулярністю.

Їм аби ділити портфелі. Крим уже продали. Чому не шукають Януковича. І головне: "Де Аваков?!"

Вигуком "де Аваков?!" я віднедавна почала називати певний тип критики на адресу чинного уряду. Не минуло і трьох діб від призначення міністра внутрішніх справ, як "диванна сотня" почала обурюватися, чому ніхто досі не сидить, чому не заведені кримінальні справи, чому, чому, чому…

І нічого, що кримінальних справ треба завести тисячі. Що країна зараз не може дозволити собі вибіркового правосуддя: тільки не після вакханалії Януковича. Що східні і південні області охоплені саботажем правоохоронних структур. Де Аваков? Як, нам підсунули звичайну людину в якості міністра внутрішніх справ? А де ж наш супермен, який може бути одночасно в ста місцях?..

Зараз те саме триває з Кримом. Виникає враження, що мешканці соцмереж (не всі, але чимало) категорично не розуміють, що російські війська неможливо виставити геть наказом уряду. Що Росія тільки і чекає кулі з нашого боку, щоб перетворити Крим на пекло. Що нелюдська витримка наших військових — це і є їхній подвиг заради держави, а воєнні дії ведуть зараз дипломати — і саме в цій війні найвищій наш шанс на повну перемогу.

7 березня мене за якимось бісом (уже не згадаю) занесло на урядовий портал. Спочатку я не повірила в кількість новин, які були додані цього дня. Потім порахувала. В середньому одна новина з’являлася раз на 10-15 хвилин. З 9-ї і до 19-ї години. І це були серйозні новини: про зустрічі на найвищому рівні, важливі домовленості, консультації. Детальні, сухі новини, без води та пафосу. Хіба що вістка про тиждень боротьби з глаукомою вибивалася з загальної інтонації воєнного зведення.

[Spoiler (click to open)]Цікаво, чи всі ці критики, які звинувачують уряд у бездіяльності та розпилі посад, заходять щодня на урядовий портал? Читають уважно новини та аналітику? Слідкують за результатами міжнародних зустрічей?

Ми твердо засвоїли думку, що суспільство має контролювати владу. Але не всі зрозуміли, які механізми цього контролю. Багато хто конструктивну критику підмінив превентивною істерикою. Це ж і простіше: легше на всяк випадок полементувати, що ніхто нічого не робить, ніж витрачати час і сили, з’ясовуючи, хто, в якій мірі і чому нічого не робить.

Якщо ми хочемо справді змінити країну, нам необхідно звикнути до оксюморону "експерт-любитель". Кожен із нас має на певний (імовірно, довгий) час стати експертом із питань державного управління, економіки, міжнародної дипломатії. Інакше як ми зрозуміємо, чи насправді уряд робить щось не так? Робить недостатньо? Не робить взагалі, а лише імітує діяльність?

Але для цього треба спочатку зізнатися собі, що ми політично та економічно безграмотні. Що дуже часто ми не тільки не розуміємо, як працюють макроекономічні механізми, а навіть не знаємо, де знаходиться наш райвиконком.

Треба зізнатися собі, що ні завтра, ні післязавтра, ні за рік ми не повернемося до нормального, сонного життя, в якому можна не знати, як звуть міністра фінансів. В якому можна не знати, чим займається його міністерство. І яка різниця між ним і міністерством економіки.

Треба зізнатися, що доведеться якийсь час постійно вчитися, причому не завжди цікавим речам. Шукати експертні середовища, яким довіряєш. Читати нарешті закони власними очима (а то ж насправді-то більшість із нас навіть Конституцію не прочитала від початку до кінця). Звіряти свої оцінки з оцінками професіоналів, викристалізовуючи розуміння і чуття глобальних процесів.

Побудова громадянського суспільства — це складна робота, виконувати яку доведеться винятково на громадських засадах. Але вона того варта.

Якщо вона була варта сотні людських життів, значить, тим більше варта вона кількох років нашої невтомної праці.